8 грудня 2017
Спецпроекти

ЛІЦЕНЗІАТ СЬОГОДНІ – НЕ ЗНАЧИТЬ ЛІЦЕНЗІАТ ЗАВТРА

Згідно з Переліком ліцензій щодо поводження з  небезпечними відходами, що регулярно  оновлюється та оприлюднюється на сайті Мінекоресурсів,  станом на 15.11.2017 року в Україні діє 245 ліцензій. Не зважаючи на таку кількість, більше половини з діючих підприємств-ліцензіатів уповноважені лише на здійснення проміжних операцій: збирання, транспортування та зберігання (тобто виконують переважно посередницьку діяльність) та ще потребують ліцензованих контрагентів для кінцевої утилізації чи видалення. То де саме проходить межа відповідальності між утворювачем та ліцензіатом - розбираймося.

Великі обсяги промислового та сільськогосподарського виробництва в Україні, переважна застарілість технологій, що при цьому використовуються, призводять до утворення значної кількості відходів (зокрема, небезпечних та токсичних), що потребують подальшої утилізації або видалення, та створення відповідної системи поводження. Обов’язковою умовою ефективного функціонування такої системи є належне регулювання і контроль, в першу чергу - з боку держави.

Діюче національне законодавство передбачає низку організаційних заходів щодо забезпечення  основних принципів державної політики у сфері поводження з відходами: ощадливого  використання  матеріально-сировинних  та енергетичних    ресурсів, обмеження  та запобігання негативного  впливу  відходів  на навколишнє природне середовище. Логічно,  що первинна роль у цьому питанні відводиться їх безпосереднім утворювачам - виробникам.

Так,  згідно статті 17 Закону України «Про відходи» суб'єкти   господарської  діяльності у  сфері  поводження  з відходами, серед іншого, зобов'язані:  

  • забезпечувати  недопущення  знищення  і псування відходів,  для утилізації яких в Україні  існує  відповідна  технологія,  що   відповідає   вимогам екологічної  безпеки;
  • здійснювати     організаційні заходи   для   максимальної   утилізації   відходів, реалізації  чи  передачі  їх  іншим  споживачам або підприємствам, установам   та   організаціям, що займаються збиранням, обробленням та утилізацією  відходів,  а  також  забезпечувати за власний рахунок екологічно обґрунтоване видалення тих відходів,  що не  підлягають утилізації; 
  • не допускати змішування відходів,  якщо це не  передбачено існуючою  технологією  та  ускладнює поводження з відходами.

 На додаток, статтею 33 Закону України «Про відходи» визначено, що: 

  • зберігання та  видалення  відходів здійснюються відповідно до вимог  екологічної   безпеки   та   способами,   що   забезпечують максимальне  використання відходів чи передачу їх іншим споживачам (за винятком захоронення);
  • видалення  відходів  здійснюється  відповідно до встановлених законодавством   вимог   екологічної   безпеки   з    обов'язковим забезпеченням  можливості  утилізації  чи захоронення  залишкових продуктів 
  • забороняється змішування   чи   захоронення   відходів,   для утилізації яких в Україні існує відповідна технологія. 

 Таким чином, а також за допомогою інших інструментів регулювання (дозволи та ліцензії, ліміти, податки тощо), держава стимулює утворювачів відходів до утилізації, як оптимального напряму поводження з відходами, що забезпечує їх використання у якості вторинних матеріальних чи енергетичних ресурсів. Таке використання утворювачі можуть здійснювати власними зусиллями або шляхом передачі відходів  іншим суб’єктам цієї сфери, що мають відповідні технології та потужності. Видалення (а особливо - захоронення) відходів розглядається лише як виключний напрям поводження, однак теж припускає передачу відходів для здійснення цих операцій. 

 

Екологічні ризики та відповідальність сторін

Звичайно, така собі «міграція» відходів ускладнює систему поводження та контроль за її функціонуванням, що у цілому призводить до багаторазового підвищення екологічних ризиків та потребує чіткого визначення відповідальних сторін за дотримання вимог екологічної безпеки. Для цього (а також – для вирішення питань користування та розпорядження) статтею 8 Закону України «Про відходи» відходи визначені об’єктом  права власності, яке може переходити (зокрема, за договором, згідно статті 334 Цивільного Кодексу України). 

Враховуючи обґрунтовану необхідність особливого поводження з небезпечними відходами,  Законом України  «Про відходи» (статті 32,34) передбачені додаткові запобіжники для мінімізації екологічних ризиків: 

  • для здійснення  операцій  у сфері поводження з  небезпечними відходами суб'єктам    господарської    діяльності необхідно мати відповідну ліцензію;
  • у разі   порушення   суб'єктом    господарської    діяльності  ліцензійних  умов  поводження  з  небезпечними  відходами ліцензія анулюється;
  • забороняється передавати чи  продавати  небезпечні  відходи  громадянам, 
  • підприємствам,   установам   та   організаціям,   якщо   вони   не забезпечують  утилізації  чи  видалення  цих  відходів  екологічно безпечним способом (та, відповідно, не мають вищезазначеної ліцензії).

 Проте, не зважаючи на спеціально відведену роль ліцензіатів у системі поводження  з небезпечними відходами, формуванні та функціонуванні відповідного ринку, ситуація,  що склалася, не може не викликати занепокоєння.

 

Україні діє 245 ліцензій, більше половини з яких підприємства-ліцензіати  уповноважені лише на здійснення проміжних операцій.

Так, згідно з Переліком ліцензій щодо поводження з  небезпечними відходами, що регулярно  оновлюється та оприлюднюється на сайті Мінекоресурсів,  станом на 15.11.2017 року в Україні діє 245 ліцензій. Не зважаючи на таку кількість, більше половини з діючих підприємств-ліцензіатів уповноважені лише на здійснення проміжних операцій: збирання, транспортування та зберігання (тобто виконують переважно посередницьку діяльність) та ще потребують ліцензованих контрагентів для кінцевої утилізації чи видалення. При цьому, окремо постає питання наявності (або, частіше, відсутності) ліцензій Укртрансбезпеки на транспортування небезпечних вантажів, що теж передбачено законодавством.

Цілком природньо, що різноманіття у кількісному та якісному складі учасників ринку товарів та послуг, що функціонує у складі сфери поводження з небезпечними відходами,  має сприяти формуванню здорової конкуренції, вигідних умов і збалансованих цін. Проте,  як свідчить практика, часто очікування не відповідають реальності: ціни - «роздуті», ліцензії – недійсні, небезпечні відходи – на смітнику, а крайній у цьому порочному колі – утворювач, який виявився причетним до перелічених проблем, бо обрав «не того» контрагента та  проґавив перехід права власності на відходи у договорі з ним.

Сам по собі  вибір легального виконавця послуг з поводження з небезпечними відходами та укладання вигідної на перший погляд угоди з ним зовсім не гарантує відсутність у майбутньому претензій контролюючих органів

Сам по собі  вибір легального виконавця послуг з поводження з небезпечними відходами та укладання вигідної на перший погляд угоди з ним зовсім не гарантує відсутність у майбутньому претензій контролюючих органів (аж до фінансових санкцій), бо ринок не досить прозорий та дуже мінливий. Так, окрім вищезазначених 245 ліцензій, що діють, ще 87 (тобто більше чверті від усіх виданих) анульовані  або визнані недійсними.  Така значна кількість недіючих ліцензій,  позбавлення переважної частини (до 80 %) з яких припадає  на 2016 (II півріччя) - 2017  роки свідчить про низьку якість раніше наданих ліцензій щодо поводження з  небезпечними відходами та те, що нові ліцензійні умови провадження господарської діяльності з  поводження з  небезпечними відходами (затверджені Постановою КМУ від 13.07.2016 року №446) висувають більш жорсткі вимоги до операторів та обумовлюють різкі зміни у відповідній сфері: ліцензіат сьогодні – не значить ліцензіат завтра.

Відповідальність утворювача

Відповідно, після визначення вигідних цін та умов на послуги, саме ці моменти потребують особливої уваги до договору та документів, на підставі яких він укладається (ліцензії усіх операторів на шляху «міграції» небезпечних відходів – від збирання до утилізації або видалення). Не менш важливим, проте таким же кропітким,  є  подальше відстеження статусу (та загалом - змін) ліцензій своїх виконавців та їх партнерів, впродовж терміну дії укладених угод.

Зважаючи на це, як актуальне постає питання створення і функціонування сучасних інструментів, що дозволять полегшити або навіть автоматизувати ці процеси.